Леонід Биков – видатний український актор, якого обожнювали мільйони глядачів. Картини з його участю стали справжніми шедеврами кіна. Окрім акторської кар’єри Леонід писав сценарії та режисирував фільми. Він назавжди запам’ятається нам як актор великої чарівності, який умів одночасно працювати в комедійному та драматичному жанрах. І хоча Леонід прожив недовге життя (трагічно загинув у 50 років), воно було яскравим.
Народився Леонід 12 грудня 1928 року в селі Знаменське на Донеччині. Але згодом родина перебралася до Краматорську. Тут хлопець ходив до школи. Акторські здібності проявлялися ще з дитинства – разом із однолітками грав у імпровізованих спектаклях, розважаючи батьків та сусідів. Сам же писав сценарії до сценок. Згодом хлопчина став виступати в місцевому будинку культури, де грав воєнних і льотчиків. Він настільки вжився в роль авіатора, що став марити небом. Мріяв стати підкорювачем небес.
По закінченню школи намагався вступити до льотного училища в Барнаулі (там він жив із сім’єю під час війни), але не вдалося. Наступна спроба – і він курсант льотного училища в Ленінграді. Та провчився Биков недовго, школу розформували. Леонід ще повернеться в небо, але тільки в кіні.
Зневірившись в авіації, Биков вирішив спробувати себе в акторській кар’єрі. У 1947-му він приїхав до Києва й намагався вступити в інститут імені Карпенка-Карого, але завалив іспити. На допомогу прийшла сестра, вона порадила братові вступати до Харківського державного академічного театру імені Тараса Шевченка. Удача усміхнулася, його зарахували.
На професійній сцені Биков виступав ще в студентські роки – йому доручали невеличкі ролі в Харківському театрі. По закінченню вишу його зарахували до постійної трупи, тут він зіграв чимало спектаклів. Найпомітнішими стали роботи у постановках “Як гартувалася сталь”, “Людина шукає щастя”, “Із коханням не жартують”.
“Страшенно хотілося, щоб театр був катедрою, яскравою, захоплюючою, але катедрою. З глядачем потрібно говорити на теми, що його хвилюють. Не брехати, пристрасно, із захопленням, сперечатися… Я живу досі цими ідеалами, точніше, намагаюся жити, бо життя ламає їх і руйнує на кожному кроці. Але це найсвятіше, без цього нудно та марно буде жити”, – так він писав своєму харківському другові й колезі, артисту Миколі Борисенку.
У 1952-му Леонід дебютував на екранах в картині “Доля Марини”. Талановитий актор настільки колоритно передав характер героя, що чекати на нові ролі довго не довелося.
Згодом Биков зіграв у таких картинах – “Приборкувачка тигрів”, “Чужа рідня”, “Добровольці”. Особливо глядачам полюбився актор у ролі Максима Перепелиці.
Леонід знімався у стрічках з іменитими акторами – Нонною Мордюковою, Олексієм Баталовим, Михайлом Ульяновим та іншими.
У 1960 році Биков став актором “Ленфільму”. Саме на цій кіностудії він зіграв одні з найпомітніших ролей – геолога Альошу в “Альошкіному коханні” та кулеметника Гаркушу в стрічці “На семи вітрах” з В’ячеславом Тихоновим. Мало хто з акторів міг зрівнятися на екрані з Леонідом Биковим в його щирості, зворушливості й одночасно силі характеру.
Не покидаючи акторську кар’єру, Биков захопився режисурою. Його першими роботами у цій царині стали невеличкі комедійні сюжети для тележурналу “Фітиль”. У 1961-му Леонід презентував глядачам свою першу короткометражку – “Як мотузочок не в’ється”, після – вже повнометражна комедія “Зайчик”. У цих картинах Леонід також зіграв головні ролі.
Та після стрімкого злету в акторській кар’єрі запанувала тиша. Ні, пропозиції були, але Биков не хотів зніматися в непримітних картинах. Сценарні ж роботи не користувалися популярністю через ідеологію.
У 1968 році Леонід повернувся до України. Але й тут на нього не дуже чекали. Зрештою за три роки Биков зняв свою комедію “Де ви, лицарі?”, і хоча в цій картині він вже грав не головну роль, проте його герой, як завше, запам’ятався глядачам.
Далі Бикову довелося оббивати пороги кіностудій, щоб втілити на екранах історію, натхненну реальними подвигами радянських льотчиків під час війни. Але якийсь час сценарій з дуже тонко прописаними персонажами припадав пилом на полицях через свою “негероїчність”. Це був сценарій фільму “У бій ідуть лише “старі”, який вийшов на екрани в 1973 році.
Картина одразу розійшлася на цитати. У фільмі Бикова радянські льотчики не тільки героїчно виконують свою складну роботу на війні, що стала буденністю, а й старші командири думають про молодше покоління, хлопці закохуються в льотчиць і співають пісні, намагаючись зберегти в собі людське в нелюдських ситуаціях. Цей фільм подивилися більше 44 мільйонів глядачів, забезпечивши картині четверте місце за відвідуваністю в прокаті, що стало справжньою несподіванкою для всього кінематографу (в середині 1970-х військові фільми не збирали біля екранів такої численної авдиторії).
Останньою режисерською роботою Бикова став фільм “Ати-бати, йшли солдати” (1977). Головні ролі виконали сам Леонід і Володимир Конкін.
У 1978 році Биков розпочав роботу над новою картиною “Прибулець”. Вже було відзнято чимало матеріялу (дві частини фільму), але життя видатного актора та режисера трагічно обірвалося.
11 квітня 1979 року Леонід повертався до Києва з дачі. Він поспішав, хотів обігнати трактор, що рухався перед ним, але вже при обгоні помітив вантажівку, що їхала по зустрічці. Від екстреного гальмування автомобіль Бикова розвернуло на трасі, і уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла “Волгу” актора приблизно 20 метрів.
По його трагічній загибелі виплив лист-прощання, який він нібито написав друзям за декілька днів до смерти:
“Ніколи і нікому не вірте, що я “наклав на себе руки”. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився… Ніяких оркестрів. Без цирку, званого почестями. Ніяких надгробних промов, а то я встану і піду: вийде конфуз… нехай хлопці заспівають “Журавлі”, “Сергійка з Малої Бронної”, “Бери шинель” та “День Перемоги” і все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья “вріже” “Смуглянку” від початку і до кінця. Дуже шкодую, що нічого не встиг зробити путнього. Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликанням? Навіть свій похорон режисую?! О дає! Дякую і прощайте!”
Та донька Мар’яна розвіяла міф про передбачення батька. За її словами цей лист був написаний за три роки до загибелі. Леонід саме переніс інфаркт і вирішив скласти “заповіт”.
Похований Леонід Биков на Байковому кладовищі.
2001 року в Києві на Алеї Героїв Крут було відкрито пам’ятник військовим льотчикам, але в народі його називають пам’ятником Леонідові Бикову – адже фігура монументу списана саме зі сценічного образу Бикова у стрічці “В бій ідуть лише старі”.
Немає коментарів:
Дописати коментар