Тиша в бібліотеці

В сучасній бібліотеці тиші майже не буває. Книгозбірня сповнена гаміром, дитячим сміхом, розмовами, зустрічами. В нашій бібліотеці можна знайти майже все, щоб з користю провести вільний час. Тут для користувачів організовано: виставку робіт вихованців гуртка "Юні журналісти" ОМЦПО-МАН учнівської молоді; в фойє гостей зустрічають виставки "Нових надходжень" (представлені книги як для дітей, так і для дорослих), "Наші довгожителі" (представлені найстаріші книги фонду бібліотеки); також можна ознайомитися з альбомами фото, що розповідають про історію бібліотеки; є зона психологічного розвантаження (де є можливість "виплеснути" свої емоції на полотні). Маленькі користувачі можуть пограти в різноманітні настільні ігри. Є зали для зустрічей. Фонд досить багатий і кожен може знайти для себе щось цікавеньке та корисне. Для тих, хто бажає трішки тиші та усамітнення - є затишний куточок. Тож чекаємо Вас до нас на гостини!

Роки летять, а серце не старіє

Напередодні Всеукраїнського дня бібліотек зібралися на святкування бібліотекарі. Згадали роки своєї роботи, колег, поспілкувалися. Цікавою виявилася і екскурсія оновленою бібліотекою.

Постать, якою треба пишатися

1906, 2 жовтня – у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність. Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки). Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле». В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху. Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури. До уваги користувачів представлено віртуальний бібліографічний огляд художніх творів Івана Багряного, які наявні в фонді бібліотеки, "Постать, якою треба пишатися".

Бібліокруїз Європою

30 вересня — найчитальніший день року, адже у 1998 році Президент України підписав Указ, яким затвердив Всеукраїнський день бібліотек. У цей день вітання з професійним святом приймають бібліотекарі — провідники у світ знань, казок, подорожей, фантастики, наукових відкриттів. Їм відомі секрети класифікації книг, складання бібліографічних довідників та каталогів. Сьогодні в Україні налічується близько 40 тисяч бібліотек. У них працює понад 52 870 співробітників, а послугами книгосховищ користуються більше 17 мільйонів 490 тисяч читачів. Спробуйте тепер сказати, що бібліотеки — це минуле століття. Нічого подібного! Безсумнівно, зараз можна завантажити й купити практично будь-яку книгу, але!.. По-перше, усіх книг не купиш, а в бібліотеці їх можна взяти абсолютно безкоштовно. А по-друге, в бібліотеці є особлива, чарівна «книжкова» атмосфера, яка об’єднує однодумців. Кожна бібліотека в Україні чарівна та загадкова по-своєму. А зараз хотілось би познайомити з європейськими бібліотеками-родзинками. Кожна з них цікава. Тож... відправляємося в бібліокруїз.

Місто моє

Охтирці 380 років. 29 вересня 1641 року була перша письмова згадка про острожок під назвою "Ахтирка". Напередодні відзначення річниці цієї події в бібліотеці відкрилась фотовиставка "Місто моє". На виставці представлено роботи учасників гуртка "Юні журналісти" Охтирського міського центру позашкільної освіти - МАН учнівської молоді (керівник Стась Т.І.). Сподіваємося, що дана фотовиставка стане початком у відкритті молодих талантів Охтирки. Запрошуємо охтирчан та гостей міста відвідати бібліотеку та ознайомитися с представленими роботами.

Знавець української давньої історії

Народився Семен Дмитрович Скляренко 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Багато читав, захоплювався літературою, а пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті «Голос труда» було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”. Після закінчення гімназії наприкінці 1919 року юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції». 1921 року Прохорівський комнезам посилає С. Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, С. Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок. Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в черкаській окружній газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді». С. Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань «Вітер з гір». У повісті «Матрос Ісай» (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни в Україні. З появою трилогії «Шлях на Київ« («Шлях на Київ», 1937; «Щорс Микола», 1939; «Польський фронт», 1940) автор здобуває широке визнання. Служба військовим кореспондентом під час Великої Вітчизняної війни допомогла письменникові створити повість «Україна кличе», в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману «Шлях на Київ». Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки «Рапорт» (1945). Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів «Орлині крила» про подвиги комсомольців на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1954 році вийшов роман С. Скляренка «Карпати». Визначним досягненням історичної романістики 1950—60-х років стали твори С. Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962). С. Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого: 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало. У Києві мешкав у будинку письменників Роліт (1934—1952 рр.) та в будинку на вул. Великій Васильківській, 6 (1952—1962 рр.), на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі.

Барви європейських мов

Мова... Скільки асоціацій спливає на думку при цьому слові! Одразу: країна, культура, література... Цікавою сторінкою цієї теми є мови країн Євросоюзу. Оскільки в Європейському Союзі проживає багатомільйонне населення, то, цілком природно, у вжитку є дуже багато різних мов та діалектів. Для офіційного спілкування в ЄС сьогодні використовують 24 мови, які називають офіційними. У деяких державах ЄС таких мов кілька - як на всій території, так і лише в окремих регіонах. в окремих країнах вживають кілька офіційних мов ЄС. У Фінляндії разом із фінською державною мовою є шведська, в Люксембурзі нарівні з люксембурзькою - французька та німецька. Найчастіше в країнах ЄС сьогодні вживають англійську, німецьку та французьку мови. Для кращого забезпечення роботи деяких інституцій Європейського Союзу можуть застосовуватись мовні обмеження. Так, наприклад, робочою мовою Європейського Суду є французька. До уваги користувачів представлено віртуальну книжкову виставку "Барви європейських мов". Яка знайомить з офіційними мовами ЄС.

Мовне розмаїття Європи

Все в тобі з'єдналося, злилося -
Як і помістилося в одній! -
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в'януть зроду,
Квітнуть у поемах і віршах.

Мова як квітка! Як квітів велика безліч на планеті, так існує багато мов і діалектів. Для кожної країни притаманна власна мова, як і символом є квітка. Для Англії - це троянда, для Німеччини - маргаритки, для Франції - лілія, для Польщі - польові маки, для України - це барвінок. Для кожної країни своя мова є наймилодійнішою, наймилішою, найпрекраснішою...

В бібліотеці до Європейського дня мов розміщено книжкову виставку "Барви європейських мов". На якій користувачі можуть знайти багато корисної для себе інформації: від словників, розмовників до творів художньої літератури різними європейськими мовами.

Трагедія Бабиного Яру

За два дні у вересні 1941 року на околиці Києва розстріляли понад 30 тисяч євреїв. Це була одна з найбільших масових акцій знищення мирного населення під час Другої світової війни.

За два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, на околиці Києва розстріляли 33 771 людину. Серед них були євреї, сінті та рома, радянські військовополонені, комуністи-підпільники. Але євреїв було найбільше: понад 30 тисяч людей. Розстріли в урочищі Бабин Яр стали однією з найбільших масових акцій знищення під час Другої світової війни.

До війни в Києві проживали близько 50 тисяч євреїв. З початком військових дій на території СРСР багато втекли на схід, вглиб країни, інші - пішли на фронт, а більшу частину тих, хто залишився в місті, розстріляли. Полювання на євреїв почалося відразу, як тільки німці взяли Київ: євреїв виловлювали на вулицях, у дворах і били. А наприкінці вересня по всьому місту були розклеєні оголошення, в яких йшлося про те, що всім євреям належить 29 вересня зібратися на розі вулиць Мельникова та Дегтярівської, взяти з собою документи, цінні речі, теплий одяг. За непокору погрожували негайним розстрілом.

Бабин Яр був обраний німецьким командуванням через наявність там ровів і ярів. Це полегшувало завдання катам: їм не довелося рити глибокі могили для тисяч трупів. Крім того, місце було досить віддалене від центру міста: там легко було сховатися від допитливих, та й пострілів було не чутно.

Це був не просто розстріл. Це був конвеєр. Людей, які кричали від жаху, вбивали пострілами в потилицю упродовж декількох годин поспіль. Тільки за перший день було розстріляно понад 20 тисяч людей. Одна група німців відповідала безпосередньо за розстріл, інша - складала трупи, третя - сортувала цінні речі, четверта - стерегла тих, хто чекав своєї "черги"...

Кати: зондеркоманда 4А айнзацгрупи C

За словами берлінського історика Вольфґанґа Бенца (Wolfgang Benz), айнзацгрупи спочатку створювалися саме як ескадрони смерті. Супроводжуючи вермахт, ці підрозділи "вичищали небажані елементи" на окупованих територіях. На думку американського історика Тімоті Снайдера, важливо також усвідомлювати, що в організації та проведенні масового розстрілу брали участь не тільки представники служби безпеки СД і есесівці, а й звичайні німецькі поліцейські, а також представники цивільних відомств, офіцери і солдати вермахту.

Як зазначає німецький історик Йорґ Баберовскі (Jörg Baberowski), активне сприяння німцям надавали місцеві колабораціоністи: "Українським націоналістам давно пора задуматися над тим, яку роль в цій жахливій трагедії відіграли самі українці. Поки вони цього не зроблять, ні про яке осмислення минулого не може бути й мови".

Розслідуванню діяльності айнзацгруп був присвячений окремий судовий процес у рамках так званих наступних, або малих Нюрнберзьких процесів. Деяких керівників підрозділів засудили як воєнних злочинців. Курт Вернер (Kurt Werner), який постав перед судом в Нюрнберзі, розповідаючи про розстріли 1941 року, "скаржився" на те, "яких нервів це коштувало" їм, німецьким офіцерам, виконувати таку "брудну роботу". "Щоб, так би мовити, поберегти нерви катів, нацистами вівся пошук більш простих і ефективних методів масового знищення людей, тому в Освенцимі і проводилися експерименти із задушливими газами", - розповідає історик Вольфґанґ Бенц.

Голокост - це не тільки газові камери

Як зазначає історик Тімоті Снайдер, Бабин Яр став для керівництва "третього рейху" своєрідною демонстрацією того, на що в принципі здатні німці: вони були здатні за два дні фактично повністю знищити єврейське населення великого європейського міста. "Масові вбивства євреїв почалися не в газових камерах Освенцима. Вже на момент проведення Ванзейської конференції 1942 року, де обговорювалися шляхи "остаточного вирішення єврейського питання", було розстріляно як мінімум пів мільйона євреїв", - каже Вольфґанґ Бенц.

У Бабиному Яру продовжували розстрілювати і після 30 вересня. Серед жертв були сінті та рома, пацієнти психіатричних лікарень, комуністи-підпільники, радянські військовополонені. Розстріли були вже не такими масовими, але проводилися послідовно - аж до звільнення міста Червоною Армією. Слідом за Бабиним Яром були ще масові вбивства євреїв в Одесі, у Ризі, але всі ці трагедії багатьма були згодом несправедливо забуті на тлі того, які жахи творилися в концтаборах.

Більш детальніше про ці події наші користувачі можуть дізнатися з книжкової виставки-реквієм "Пам'ять Бабиного Яру", а також з віртуальної книжкової виставки "Бабин яр забуттю не підлягає".

Нескорені: партизанський рух на теренах України

Партизанський рух в Україні за своїми масштабами був одним із самих великих в Європі. Подвиг партизан і підпільників в Другої Світової війни назавжди залишиться в нашій пам'яті та нашій історії. 23 вересня до бібліотеки завітали учні ДНЗ "Охтирський центр ПТО". Для гостей працівники провели годину історичної пам'яті "Нескорені: партизанський рух на теренах України". Під час зустрічі вихованці познайомилися з охтирським краєзнавцем Стобородом Сергієм Борисовичем, який розповів багато цікавого про партизан Охтирщини. Також учні мали можливість доторкнутися своїми руками до "залізних свідків історичних подій". Гості отримали багато цікавої інформації та вражень.

Навчатися завжди цікаво

Працівники бібліотеки 23 вересня взяли участь у другому занятті обласної віртуальної школи "Створення відеороликів у програмі Movavi Video Editor Plus".

Приємні подарунки

Щиро дякуємо ГО "Про.Про.Лаб" в особі голови організації та автора книги Шульзі Олені Олексіївні за поповнення фонду бібліотеки-філії 1 цікавою книгою "Наші. Інженерна історія України". Впевнені, що це видання займе своє місце в фонді та знайте своїх користувачів.

Приємно отримувати подарунки! А який подарунок найцінніший для бібліотеки?! Звичайно - книги! Дякуємо Гречко Н. За несподіваний та приємний подарунок! Впевнені, що ці книги займуть своє місце у фонді бібліотеки та знайдуть свого читача.

Несподіванкою для працівників бібліотеки став подарунок від Ярцевої Любові - книга "Суми. Пам'ять старих вулиць". Дуже дякуємо за подарунок! Ми впевнені, що книга займе своє місце у фонді книгозбірні та знайде своїх вдячних користувачів.

Слободяник Ольга подарувала цікавий подарунок - книги. Працівники бібліотеки дуже вдячні за таке привітання до свята. Ці книги займуть своє місце у фонді бібліотеки і знайдуть своїх користувачів, які з задоволення будуть насолоджуватися читанням.

Фронт за лінією фронту

22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001. Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...». Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001. Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом. Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів. До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму. Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи. У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням армії визволителів восени 1943 року рух партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів). У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро. У 1943 році пройшли також рейди менших загонів партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера. Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з армією визволителів, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Окрему групу партизанів в Україні становили невеликі загони та підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті. Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками. До уваги користувачів представлено віртуальний бібліографічний огляд "Фронт за лінією фронту", який розкриває документи про дію партизанських загонів в Україні в цілому та на Сумщині (Охтирщині).