Гадки про життя

Володимир Левицький (літературний псевдонім Василь Лукич) народився 2 вересня 1856 року у с. Белзці (тепер — с. Гончарівка Золочівського району), де його батько був священиком. Початкову школу відвідував у рідному селі та в Золочеві, гімназію закінчив у Бережанах, університетські правничі студії — у Львові. Вже в гімназії став членом студентської «Громади», що будила національну свідомість і плекала український патріотизм. У часи університетських студій працював із Іваном Франком, Михайлом Павликом, Євгеном Олесницьким, Антоном Горбачевським, Іваном Белеєм, Костем Левицьким та Андрієм Чайковським. Упродовж трьох років Володимир працював у суді, відтак став працювати нотарем у Болехові, Стрию, Станіславові та Винниках. До його обов’язків належали спадкові справи, шлюбні угоди, різні правові акти тощо. Всі документи провадив українською, допомагав впроваджувати рідну мову в школах.

З 1875-го брав активну участь в українському літературному процесі Галичини та займався громадською працею. Того ж року в альманасі «Ластівка» вийшли його перші невеликі оповідання «Премудрий жид» і «Музика у вовчій ямі», написані за народними мотивами. 1881-го надрукував разом з І. Франком та І. Белеєм «Руську антологію». 1883 року редагував для «Просвіти» книжечку «Оповідання К. Михальчишина», згодом видав разом із Ю. Сельським «Руський правотар домовий». 1888 редагував альманах «Ватра». У 1880-1885 рр. був редактором календарів «Просвіти».

Та одною із найважливіших праць Василя Лукича була літературно діяльність, яка проявилася у редагуванні часопису «Зоря» (1890-1896). Там він опублікував історично-літературознавчу розвідку про Марусю Чурай, леґендарну українську співачку. Згодом у «Зорі» публікував свої перші твори, а також твори багатьох авторів із Наддніпрянщини, котрі потім стали визначними загальноукраїнськими письменниками. Василь Лукич був одним із перших, хто налагоджували тісні зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною.

Крім цього, Левицький писав статті до журналу «Друг», розміщував свої дописи в альманахові «Дністрянка», разом із Іваном Франком уклав антологію української поезії (1881) і відіграв велику роль у популяризації альманаху «Ватра» (1887). Працюючи в україномовних часописах, літератор впроваджував фонетичний правопис і тим підіймав їхній рівень до всеукраїнських вимог. Другу частину свого творчого та громадського життя Левицький провів у м. Винниках біля Львова. Неодноразово він навчав: «Хочеш змінити Україну, зміни в першу чергу себе».

Дуже високо цінувала працю чоловіка його дружина Ольга (1860-1933), сестра Лева Гузара — дідуся кардинала Гузара. Вона — автор численних творів, які публікувала в альманасі «Перший вінок». Праці Ольги дуже високо оцінив Іван Франко. Також брала активну участь у жіночому русі, складала багаті пожертви на церкви, товариства бідних. У «Просвіті» створила стипендійний фонд свого імені (виділила на цей проект 600 корон), виголошувала доповіді на культурно-освітні теми.

Левицький спеціалізувався на виданні щорічних календарів «Просвіти» (1880-1885, 1890, 1893, 1916-1918) із літературними додатками до них, які виходили окремими відбитками як альманахи: «Квітка» (1890), «Рідний зільник» (1891), «Левада» (1892), «Рідна стріха» (1894) та інші. Характер цих видань був просвітянсько-народовсько-патріотичного характеру. В них, зокрема, публікувалися оповідання Івана Франка, переклади з Гейне, твори Лесі Українки, Агатангела Кримського, байки Леоніда Глібова, статті Євгенії Ярошинської, історичні поеми Степана Руданського («Гетьман Іван Скоропад», «Вельямін», «Мініх», «Павло Полуботок»).

Левицький був скромною людиною і трудягою. Брав активну участь у всіляких зустрічах, сесіях і конференціях, які відбувалися напередодні і під час війни в 1914-1918 рр. Щоправда, під час війни був змушений припинити свою організаційно-освітню роботу і поновив її лише після відходу російської армії. Організував свої творчі сили у видавництві календаря «Просвіти» на 1916 рік. Не легке це було завдання, адже крім технічних перешкод, бракувало і творчих сил. Одних ворог вивіз у глибину Росії, а інші під час воєнних дій еміґрували з Львівщини, а понад усе тривала боротьба за незалежність України. Зрештою, Перша світова війна завдала великої шкоди Винникам, частина будинків згоріла разом із тютюновою фабрикою, будинок Левицького також зазнав ушкоджень. Під час Визвольної боротьби, Винники на довгий час опинились у прифронтовій смузі. Почалися складні польсько-українські бої на українських землях.

Поляки одержали сильну підтримку з Франції — добре озброєну армію під командою генерала Геллера. Наші військові частини опинилися в «чотирикутнику смерті», ускладнилася й уся культурно-освітня праця.

Володимир Лукич належав до передових діячів товариства «Просвіта», співпрацював із активом гуртків «Сільського господаря», «Сокола», «Січі» та «Пласту». Весь свій вільний час призначав на громадську діяльність не лише Винників, але й усієї Львівщини. З радістю сприйняв вістку, що 3 січня 1919-го Українська Національна Рада оголосила з’єднання західних і східних українських земель в одну соборну державу УНР, що було урочисто схвалено на Софійській площі 22 січня 1919 року у Києві.

У цей період Василь Лукич наполегливо працював на видавничому полі. Видав цілу низку творів переважно наддніпрянських українських письменників І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Панаса Мирного, О. Кониського та М. Коцюбинського. Цим спричинився до поширення рідного письменства серед українців і заклав потужні підвалини під розвиток загальноукраїнського видавничого руху.

Якщо 1916-го українське громадянство святкувало 40-ліття його праці, то 1926 року — вже 50-ліття. Це було загальнонаціональне торжество насамперед в Галичині, яке визнало колосальні його заслуги як у письменстві, так і в громадській діяльності. Всі, хто знали Левицького-Лукича, з пошаною ставилися до нього і погоджувалися в тому, що це кришталево чиста людина і відданий патріот.

До творчої спадщини письменника належить низка цінних літературознавчих, етнографічних, історичних, філософських досліджень: «Закордонна Русь», «Угорська Русь, її розвій і теперішній стан» (1886), «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887), «Як живеться українському народови в Австрії» (1915), «Гадки про життя» (1928), «Революційні течії в сучасній фізиці» (1930), «Головні основи сучасної астрології» (1934), «Свобода волі в світлі сучасної фізики» (1936), «Релігія і наука: Великодні гадки» (1938) та інші. Він був редактором першого, написаного українською мовою, популярного юридичного довідника для селян «Руський правотар домовий» (1885; разом із Юліаном Сельським), був також редактором альманахів «Ватра» (1887), журналу «Зоря» (1890-1896). 1926-го Головна управа «Просвіти» іменувала Василя Лукича своїм почесним членом.

Помер Володимир Левицький у Винниках 6 жовтня 1938 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.