Голодомор: цього забути неможливо

   День пам'яті жертв голодоморів - щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.
   Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку "Свічка пам'яті" в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.
   О 16.00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція "Запали свічку", в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.
   До Дня пам'яті жертв голодоморів бібліотекар читацької зали Шепеля Л.І. провела в ЗОШ№4 для учнів 10 класу годину памяті "Голодомор: цього забути неможливо".

   Також годину пам'яті "Голодомор: цього забути неможливо" було проведено для учнів нашого ліцею. Цікавою для них була і книжкова виставка-панорама під цією ж назвою. 

   Під час години пам'яті була проведена презентація роману сучасної української письменниці Світлани Талан "Розколоте небо". 

   Світлана Талан - неодноразова лауреатка всеукраїнського конкурсу "Коронація слова" та володар відзнаки фонду О. Пінчук АНТИ-СНІД "За найкращий роман на гостросоціальну тематику". 2012 року за версією журналу "Фокус" авторка була визнана однією з найуспішніших українських письменників. Герої її романів - сильні особистості, які навіть у найскладніших життєвих ситуаціях не втрачають людське обличчя.

   У романі "Розколоте небо" - та Луганщина, яку цілеспрямовано знищували найсташнішим із усіх можливих способом: виморюванням голодом.
   Невеличке село Підкопаївка перетворилось на філію пекла, що нею, як ми вже добре знаємо, у той час стала більша частина України. 

   Родина Чорножукових завжди вміла добре працювати. Але плоди цієї праці зібрала колективізація - усе нажите треба було віддати. Що далі, то дужче. За короткий час щедрі й добрі люди перетворилися на примари. Чому голодна смерть спустошила українське село, де були родючі землі та плодючі сади? Варя Чорножукова, мабуть, уже й не намагалася це осягнути. Потрібно було рятувати дітей. За всяку ціну рятувати дітей...
   Це саме та історія, яку неможливо читати без брому. І саме та, яку неможливо читати, яку мусить читати кожен українець. Хай кажуть: невчасно, досить жалів і трагедій, давайте про світле й оптимістичне... Але це те, що не можна забувати. Те, що не можна конденсувати до одного рядка в підручнику історії. Те, що докорінно змінило всіх нас... Відгомони голоду є в кожному з нас, у кожному нащадкові тих, хто вижив.