Т. Г. Шевченко

(1814-1861)

   Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тараса був хліборобом, до того ж умів читати й писати.

Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка.У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка. 1823 року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п’яниці Петра Богорського. У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 році пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів знущання задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури.Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).У 1837 році Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 року спільними зусиллями згаданих митців Шевченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.У 1840 році Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Кобзар». У 1843 — 1845 роках поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Поет гостював у ліберально настроєних панів. Але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.У 1845 році поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» — серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п’ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим…» та всесвітньо відомий «Заповіт».У 1846 році Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам’ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов’янського єднання5 квітня 1847 року Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів.Після закінчення слідства поет засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати та малювати.Але Шевченко продовжував писати, ховаючись від унтерів та офіцерів, на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого.У 1848 році поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював — і від цього повеселішав. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав.Але один офіцер доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні згшиси), тільки «захалявні книжечки», передав на зберігання.У 1850 році Шевченка переведено до Новопетровського укріплення — на півострові Мангишлак. Умови тут були жахливими. Шевченка тут протримали майже сім років. Для нагляду за ним було прикріплено єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою.На початку 1857 року друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.

10 березня 1861 року Тарас Григорович Шевченко помер.

Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Поеми «Гайдамаки», «Єретик», «Кавказ», «Великий льох», «Сон» («У всякого своя доля…»), «Катерина», «Наймичка», «Неофіти», послання «І мертвим, і живим…», п’єса «Назар Сто-доля» повість «Художник», збірка поезій «Кобзар», «Щоденник».

   

   В Охтирській міській дитячій бібліотеці до дня народження великого поета були проведені: бесіда "З дитячих літ бринить мені Кобзар", літературна година "Віршів віночок від Тараса", оформлені: тематична виставка "Вогонь, запалений Тарасом у нашім серці не погас", книжкова виставка "Віршів віночок від Тараса". Кожного року підростає нове покоління наших читачів, і з самого малечку діти починають знайомитися з життям і творчістю великого Кобзаря.

 

   21 лютого - Міжнародний день рідної мови 

  21 лютого представники всіх націй і народностей можуть відзначати Міжнародний день рідної мови. Це свято було проголошене на Генеральній конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 17 листопада 1999 року.

Головна декларована мета Міжнародного дня рідної мови — сприяння мовній різноманітності світу і стимулювання вивчення іноземних мов населенням різних країн. Крім того, ЮНЕСКО виступило за зближення культур і їх активну взаємодію, зокрема, в мовних питаннях, оскільки саме мови вважаються важливим інструментом розвитку духовної спадщини планети.

Міжнародний день рідної мови можуть відзначати носії 6000 мов, які на сьогоднішній день зафіксовані в світі. Рідна мова для кожної людини є важливим елементом культурної свідомості. Вона накопичує традиції й досвід попередніх поколінь і дозволяє передати їх нащадкам. Однак багато мов сьогодні знаходяться на межі повного зникнення. У деяких мов не залишається живих носіїв, тому одним з методів порятунку лінгвістичного багатства планети експерти називають вивчення іноземних мов.
Як сказав генеральний директор ЮНЕСКО, пан Коіхіро Мацуура «Рідна мова дорога кожному з нас. Рідною мовою ми вимовляємо наші перші слова і найкраще висловлюємо наші думки. Вона є базою, на якій усі люди розвивають свою особистість з моменту свого першого подиху, і вона є тим, що підтримує нас протягом усього життя. Вона є засобом навчати повазі до самого себе, до своєї історії, до своєї культури і, головне, до інших людей з усіма їхніми особливостями».

Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх дідів, батьків і буде також мовою їхніх дітей. Ми щиро віримо, що краса і сила української мови пригорне до себе серця мільйонів інших людей.

В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України Президент України підписав відповідне розпорядження про відзначення Міжнародного дня рідної мови.
За даними Всеукраїнського перепису населення станом на 2001 рік українську мову вважали рідною 67,5% населення України. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Частка “інших мов”, які були вказані як “рідна”, становила 2,9%.

Саме ми, заради прийдешніх поколінь, повинні зберігати і шанувати мову, як це робили наші славні предки. Любімо свою рідну мову, бо з нею наше майбутнє і майбутнє України!

   Охтирська міська центральна дитяча бібліотека для своїх користувачів провела заходи, присвячені цій важливій даті. Так, читацька зала оформила мовний калейдоскоп "Шануймо мову над усе, якщо ми хочем зватися народом"; в ЗОШ№4 в групі продовженого дня була проведена літературно-поетична година "Мова-чарівниця, сонячна, барвиста"; в ЗОШ№3, в 2-Б класі весело був проведений міні-конкурс "Мовний всезнайко"; на абонементі оформлена книжкова виставка "Єднаймося! Рідною мовою пишаймося!"; в гімназії для учнів 1-Б класу була проведена година спілкування "А як багато у бабусі України пісень, казок і приказок народу". Всі заходи були цікавими, пізнавальними, діти з великим задоволенням брали в них участь.

                            Пам'яті небесної сотні
   Революція гідності, що відбулася в лютому на головній площі країни, явила світові український феномен: мирний по суті народ, у генетичному коді якого закладена любов до ближнього свого, цього разу повстав. Повстав, аби захистити совість і обличчя нації, аби створити на теренах своєї держави простір правди та праведності.

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,

Що слово "матусю" вже не буде моїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає

І рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. І люблю Україну,

Вона, як і ти, була в мене одна.

                                                                  Оксана Максимишин-Корабель
   В пам'ять про ці події в Охтирській міській центральній дитячій бібліотеці була оформлена прес-інформ періодики "Хто тихо жив, а відійшов у дзвонах слави праведним героєм" та організований відеоперегляд "Палали шини і серця". Ці заходи не залишили байдужими відвідувачів нашої бібліотеки.

   "Були ми там, куди нас

     кликав час" (година пам'яті)

15 лютого 2016 року виповнюється 27 річниця виведення радянських військ з Афганістану. Щорічно напередодні цієї дати ми віддаємо данину пам'яті та поваги воїнам, які загинули, виконуючи свій військовий обов'язок. Біля їхніх могил лунають промови, звучать клятви, молитви. Майже в кожному українському місті і селі встановлено їм пам'ятники, пам'ятні знаки, у храмах служать по них панахиди.

Афганістан і сьогодні залишилася країною, на території якої як на шаховій дошці інші держави міряються між собою силою, залучаючи до бойових дій ті чи інші сторони місцевого населення. У квітні 1979 року, через рік після «квітневої революції», одночасно в усіх провінціях Афганістану почалося повстання проти комуністичного режиму. Падіння Кабулу і прихід до влади ісламських фундаменталістів могли привести до безладдя серед мусульманського населення радянських центрально-азіатських республік. Радянський уряд стурбувався такою перспективою, а ще він не хотів послаблювати свого впливу в Афганістані.

Радянське вторгнення було проведено за зразком вторгнення в Чехословаччину в 1968 році. Першими висадилися 24 грудня 1979 року на аеродромі Баграм, поблизу Кабула, частини 105-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії. Одночасно до Афганістану увійшли через Кушку і через інші прикордонні пункти 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. У лютому 1980 року контингент радянських військ в Афганістані досяг 58.000 чоловік, а в середині 1980 року в Афганістан були введені додатково 16-а і 54-а мотострілецькі дивізії. Афганська армія чинила інтервентам завзятий опір. Їм допомагали гори, складний рельєф місцевості, які займають велику частину Афганістану. Отже, будь-яка наземна операція проходила з неймовірними труднощами.

Афганська війна тривала з 25 грудня 1978-го до 15 лютого 1989 року, тобто майже 10 років. Серед радянських військовослужбовців загинуло 2572 українців (17,09% усіх втрат). Із 620 тисяч радянських військовослужбовців, які пройшли через Афганістан, 150 тисяч (або 24,19% загальної кількості) становили громадяни України. Нікого з нас не можуть лишити байдужими страшні цифри: кожний четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, - наш співвітчизник, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся з Афганістану, - також наш співвітчизник.

15 лютого 1989 р. останній радянський солдат покинув територію Афганістану.

Схиляємо голову перед світлою пам’яттю тих, кому не судилося повернутися з тієї війни.

Віват усім, хто повернувся з поля брані

З Єгипту, Сирії, Анголи, Сомалі,

Хто бачив смерть в крутих горах в Афгані,

І тим, хто не прийшов до рідної землі,

Кого не стріла рідна мати на порозі…

І хай торочать злії язики,

Залишитесь Ви в пам’яті народу

Синами рідної Вітчизни навіки!  

              В Центральній дитячій бібліотеці в честь цієї дати була проведена година пам'яті "Були ми там, куди нас кликав час" та оформлена книжкова виставка-шанування з такою ж назвою. На заході були присутні полковник Бринжала Петро Олексійович - учасник бойових дій  в Афганістані 1984-1986 р.р., військовий радник, командир ескадрилії, 

Васильченко Валентина Павлівна (ракетні війська стратегічного призначення на Кубі (1962 р.)) та учні ліцею, які з інтересом слухали 

розповіді учасників бойових дій на території інших держав.

             Співпраця з охтирським радіо
   На протязі довгого часу наша бібліотека бере участь у записі передач охтирського радіо. Тематика наших виступів - пам'ятні дати, народознавство, інтересні події. Так, в одній з радіопередач були в гостях охтирська поетеса Тетяна Іванівна Акименко та діти - переможці міського конкурсу юних літераторів. Вони розповіли радіослухачам про конкурс та зачитали свої найкращі твори. А бібліотекар читацької зали Шепеля Л.І., чергових виступів якої з нетерпінням чекають слухачі, в своїх народознавчих радіогодинах цікаво і змістовно розповідає про народні звичаї і традиції, пов'язані з народними святами. Нещодавно вона розповіла в ефірі про свято Масляної, коли кожного дня відбуваються певні дійства. Також в кінці своїх виступів Людмила Іванівна знайомить слухачів з рецептами страв української кухні, які бажано готувати в те чи інше народне свято.